Хорватський прорив і українська прірва

Хорватський прорив і українська прірва
Напевне, окрім хорватів, на Земній кулі не існує більше нації, яка фактично має однакову з українцями історичну долю, здолавши шлях від багатосотрічного статусу "бездержавного народу" до збройної борні із сильнішим ворогом за власне національне та державне становлення, в якому отримала беззастережну перемогу й прогнала владу чужинців із хорватських теренів.
Недарма з початком новітнього етапу одвічного українсько-московського протистояння, Хорватію часто згадували як "Малу" або "Балканську Україну". Бо ж дійсно, перебіг українсько-російської війни фактично проходив за сценарієм хорватсько-сербської, яка щоправда відбувалась двома десятиліттями раніше. В українців із хорватами навіть подібні символи воєнної звитяги: якщо традиційним символом української мужності та незламності стала диспетчерська башта Донецького летовища (бої за аеропорт "Донецьк" тривали понад 242 доби!), то за символ героїзму Хорватської зброї в ході Вітчизняної Війни (так хорвати йменують хорватсько-сербську війну 1991-1995х років) прийнято вважати водогінну вежу міста Вуковар, героїчна оборона якого відбувалась впродовж 25 серпня — 18 листопада 1991 року (87 діб). Слід зазначити, що битва за Донецький аеропорт тривала доти, допоки над диспетчерською вежею гордовито майорів синьо-жовтий український національний стяг, так само як і бої за Вуковар тривали поки над водогінною вежею міста здіймався хорватський прапор. Подейкують, що навіть після взяття сербами міста, окупанти ще довго боялись наближуватись до вежі, оскільки там до останнього перебували хорватські повстанці, які не давали загарбникам зірвати хорватського стягу. Його замінив окупантський сербський триколор (і тут аналогія) лишень на початку 1992-го року.
Як Україна постала на руїнах комуністичної імперії СРСР, так і Хорватія здобула шанс на свободу із падінням "Балканського СРСР" - Югославії. Тільки якщо українська партноменклатура, що прийшла до влади у Києві замість незалежності обрала сателітне право "меншого брата" (по суті на світовій мапі з'явилась не Українська Держава, а малоросійська держава під назвою "Україна"), то до влади в Хорватії прийшли хоч і не націоналісти, проте давні дисиденти, противники комунізму та прибічники ідеї хорватської національної незалежності — партія "Хорватська демократична співдружність" та безпартійні патріоти. Позиція Загребського уряду не підлягала обговоренню — "тільки самостійність, ніякого союзу і "братерства" із окупантами!"
Реакція офіційного Белграду не забарилась: шовіністична, пост-комуністична сербська влада, одразу ж розпочала кампанію щодо "вгамування" самостійницьких настроїв у колишніх провінціях Югославії. Спершу серби почали війну у інформаційному просторі (як і Росія у випадку з Україною). Ставка робилась на етнічних сербів, та сербськомовне населення, яке з екранів телевізорів пізнавало про "жахіття хорватських фашистів", які "у стані наркотичного сп'яніння ґвалтували сербок та вирізали язики за бодай одне сербське слово" й "примушувало сербів співати хорватський гімн". Звісно ж, маючи тверезий розсуд та володіючи бодай трохи здатністю до аналітики, подібні закиди лунають абсурдно. Проте про сербський маргінальний прошарок населення, як і український "рускаязичний" плебс у Криму та на Сході, сприйняв пропагандистські викиди як істину й тільки-но чекав на "братню допомогу" від Сербії.
На вулицях хорватських міст, за підтримки сербської агентури та місцевих маргіналів, почали проходити марші та демонстрації проти незалежності Хорватії. Невдовзі сепаратисти проголосили про утворення "Сербської Країни" (хорватські "ДНР" та "ЛНР"), яка зайняла ледь не третину хорватських земель. Офіційний Загреб починає боротьбу із сепаратизмом, що закінчується сербським вторгненням до молодої Балканської Держави.
Якщо станом на весну 2014-го року, Україна мала яке-не-яке військо із застарілим озброєнням, що дісталось у "спадок" від СРСР, а також військовий флот, який через дії пост-майданної влади та зрадництво вищих чинів Військово-морських Сил України був втрачений, то хорвати своєї армії не мали. Кістяк майбутнього оплоту незалежності склали "домобрани" - добровольчі загони самооборони, які складались із хорватських патріотів, які переважно не мали військового досвіду (як і українські добровольці). Більше того, "домобрани" фактично не мали жодного офіцера. Майбутній герой Хорватської Вітчизняної Війни, який привів свою батьківщину до перемоги генерал Анте Готовіна не був професійним військовим. Він починав свій воєнний шлях як звичайний боєць, що володів лідерськими якостями та мав хист до військової справи.
Війна охопила всю Хорватію. ЮНА (Югославська народна армія), маючи вдосталь озброєння та про вишколеного особового складу з легкістю долає хорватський спротив, який чинили добровольці. Символ боротьби, відданості та відваги до Батьківщини — Вуковар, впав одним із останніх. Намагаючись зберегти бодай вільних від сербів земель, президент Хорватії Франьо Туджман пішов на поступ і змушений був сісти за стіл переговорів із сербським окупантом. "Європейські партнери" були тільки раді "мирному вирішенню" конфлікту й підтримали, до речі ініціативу Сербії, у мирних перемовинах. Хорватія де-факто втратила всі окуповані терени: провінції Східна Славонія, Західни Серм і Баран'ю.
Уряд Туджмана зазнав критики. Можливо, хтось теж захоче й у цьому випадку порівняти історії Українсько-московьскої та Хорватсько-Сербської війни, однак на цьому порівняння закінчуються. Далі у кожного з народів починається своя історія. На відміну від українського політичного істеблішменту, хорватські політики не були олігархами, не відкривали іноземних офшорів, не торгували із загарбниками під час війни, не переслідували Героїв протистояння, а зціпивши зуби, попри зубожіння населення та агонію "партнерів", мовчки, таємно готували армію. Як готується військо в Україні всім відомо, достатньо ознайомитись із корупційними Схемами Міністерства Оборони, щоб зрозуміти, наскільки "нам потрібно військо".
3 серпня 1995-го року настав той час "Ч", коли хорвати, з нуля сформувавши військо, наважились на звільнення своїх просторів. Принагідно, що ПАРЄ була повідомлена про початок повномасштабної військової операції по ліквідації сепаратистського анклаву "Сербська Країна" лише за кілька годин до її початку. Хіба-що США були усвідомлені у прагненні хорватів до відновлення контролю на окупованих землях, і позаочно американська сторона підтримала хорватське право на справедливість. Відомо також, що США частково допомогли у озброєнні хорватської армії. Про це у своїх спогадах пригадував вже згаданий Анте Готовіна.
Операція "Буря" (відео 1) тривала всього 4 дні. 7 серпня на звільнених землях знову замайорів хорватський прапор. Щоправда складніше вийшло із Вуковаром. З нього серби вийшли добровільно тільки у 1998-му році. Проте за півтора року хорватам вдалось провести політику деокупації міста й повернути його до нормального життя.
Дехто в українських колах каже: "а до біса нам взагалі здався окупований Донбас? Нехай собі забирають, все одно з тим населенням, яке підтримало окупантів нам не по дорозі". Можна погодитись, що "східняковий" менталітет суттєво відрізняється від, скажімо менталітету українців Поліської, Центральної, Західної, а віднедавна ще й Південної України. Це пояснюється по-перше десятиліттями колонізаторської політики з боку московітів, які на знедюднені голодом та терором українські терени звозили осадників із Росії, а з іншого — інформаційним вакуумом, в якому перебували мешканці Донбасу протягом 23-ьох (до початку війни) років умовної незалежності.
Після війни хорвати теж зіштовхнулись із подібною проблемою. Але вони зуміли її вирішити. По-перше етнічним сербам та змаргіналізованим "сербськомовним" хорватам була надана можливість безперешкодно залишити Хорватію й перебратись до Сербії, а по-друге Хорватський уряд впровадив жорсткий інститут громадянства. Мешканці звільнених від загарбників хорватських провінцій довгий час не мали ані виборчого права, ані хорватського громадянства. Лише тоді, коли після зачисток хорватськими спецслужбами де окупованих територій від сербських агентів та диверсантів, за умови доведення хорватської ідентичності, місцеві мешканці були поступово наділені громадянським статусом.
Однак після воєнної протистояння на хорватів чекало інше протистояння: боротьба за ідентичність.
На другому відео події 2007-го року у вже неодноразово згаданому місті Вуковар. Частка етнічних сербів, вже давно інтегрованих у хорватське суспільство, там все ж залишилась. Всередині 2000-х років хорватських дисидентів при владі у Загребі замінили "євроліберали". Що одразу ж взяли курс на "євроінтеграцію". До слова, хорвати й досі, попри те що Хорватія є членом ЄС, проти ліберальної політики євросоюзу, а в суспільстві неодноразово ставилось питання про ймовірний вихід із "ліберального сумбуру" союзу із "зірками".
Однією з умов "євроінтеграції" було "дотримання прав людини" і " задоволення потуг нацменшин", населяючих Хорватію. Ідеальні умови для початку повторної сербської мовної та культурної колонізації. У звільнених від окупантів провінціях, де бодай 10% населення становили етнічні серби, на держустановах почали з'являтись "бі-мовні" таблиці із сербською та хорватською назвою установ та закладів. "Кириличний диявол" не оминув і Вуковар.
Українці спокійно спостерігають за тим, як наша мова вбивається, як русифікується мовний простір, як граючи на руку окупантові гине генетичний код народу, ідентифікатор самобутньої нації — мова. Хорвати ж цього терпіти не стали. Одного дня патріоти та ветерани війни зібрались у місті й розтрощили сербськомовні таблиці на установах. Євроліберали довго бідкались про "порушення демократичних прав" та хорватів це не спинило, адже хорватська нація дійсно з тих, для кого "Батьківщина понад усе!".
Другий приклад відмінності між українцями та хорватами — ставлення до Героїв Війни.
Нещодавно Україну сколихнула новина про арешт "Баті" - Валентина Лихоліта, творця одного із перших добровольчих батальйонів "Айдару". Йому інкримінували "викрадення та катування" сепаратистів. Холуїв Кремля, що продали українські національні інтереси за "солодкий рубль" і є ворогами України. Завдяки підтримці з боку українських націоналістів та добровольців "Батю" вдалось витягнути з лещат українського "кривосуддя".
У 2008-му році Гаазький трибунал також намагався засудити до 24-ьох років позбавлення волі Героя Хорватії Анте Готовіну за "військові злочини в ході Югославського конфлікту". (Євроліберали не виділяють Хорватську Вітчизняну Війну у окреме військове протистояння, для них вона є складовою "Югославського конфлікту"). Процес тривав до 2011-го року. Хорватією прокотились багатотисячні акції підтримки національного Героя (проти декількох сотень націоналістів у Києві в підтримку Лихоліта!). Хорватське населення вимагало від влади рішучих дій, впритул до виходу із ЄС, задля звільнення Готовіни з-під варти ліберального суду. Зрештою у 2012-му році Гаазький суд задовольнив апеляцію і Анте Готовіна повернувся на Батьківщину. Близько 100 000 хорватів зустрічали в Загребському аеропорту генерала. Тоді цей день — день звільнення Героя ледь не перетворився у національне свято. Відео 2.
Українці ж мовчки дивляться за тим, як судять їхніх новітніх героїв. Напевно, вони й не наважаться розповісти своїм дітям та онукам про них, як останні в свою чергу читатимуть в підручниках з історії про "дебоширів", "злочинців" та "свавільників" - саме так продажні історики майбутнього затаврують героїв нашого сьогодення. Якби бодай 1000 патріотів відвідували судові засідання добровольців по сфабрикованим щодо них провадженням, напевне ті, хто проливали свою кров на Східному фронті в ім'я Свободи Української Нації вже були б на волі. Та й Революція, до якої прагне не одне покоління українців, вже не була б фальсифікацією, а справдилась у нашій дійсності.
Наразі Хорватія у ЄС. Проте вона й досі має своє національне "Я" й вступає у жорстку конфронтацію з Брюсселем, коли заходить мова про посягання на самобутність та непохитність національних цінностей та традицій. Хорватію не заполонили орди чужинців-мігрантів, а хорватські жінки почувають себе в безпеці, адже ніякий чужинець не намагатиметься задовольнити свої звірячі інстинкти вдаючись до ґвалту. В Хорватських містах, на відміну від більшості європейських міст, не живуть за законами Шаріату, не будуються мечеті, а головне — розвивається католицька церква, як скральна цінність та колиска культури хорватської нації. Намагання впровадити "сучасні" гендерні тенденції у вигляді надання прав неповноцінним — гомосексуалістам, обернулись крахом. Попри підтримку ліберальним урядом гендерної політики, хорвати з боями на вулицях не дозволяли збоченцям провести свій вироджений фетиш у вигляді гей-парадів та "фестивалів рівності".
Хорватія, в силу історичних обставин, залишилась "Хорватією". "Хорватський прорив" (українська назва книги хорватського дипломата Хровоє Качіча) відбувся, а відтак хорватська нація стала на шлях власного розвитку. Тож неодмінно чекаємо на "хорватський прогрес". Україна же суттєво відстала від своєї балканської "сестри" років щонайменш так на 20. І це не проблема політиків — це проблема самих українців. Адже допоки бодай кожен другий мешканець держави "Україна" буде "українцем" не тільки за "паспортом", а ще й по духу і крові, не бачити нам ані справді Української Держави, ані "Українського прориву". Хіба-що поглиблюватиметься "українська прірва", в яку що разу потраплятиме чергова генерація, яка так і не усвідомила своєї історичної місії у цьому світі.