Політв’язень? Заручник? Військовополонений? Як повернути Миколу Карпюка до України

Політв’язень? Заручник? Військовополонений? Як повернути Миколу Карпюка до України
Гібридна війна, яку розпочала Російська Федерація проти України, стирає межі між багатьма поняттями і ускладнює визначення багатьох процесів. Подекуди завуальовані дії Москви спричинюють своєрідні поступки з боку України. Таким чином, з одного боку український парламент визнав дату 20 лютого 2014 початком агресії з боку РФ, з іншого — ця агресія не знайшла належного відображення у проголошенні воєнного стану. Відтак навіть у пресловутих Мінських угодах записано пункт про обмін не військовополонених, а заручників та незаконно утримуваних осіб. А ким же є ті, кого російські спецслужби викрадають і проти кого в РФ фабрикують карні справи? Це важливо з точки зору міжнародного права, на основі котрого полонених можуть повернути на Батьківщину. Серед них і член керівництва Партії "ПС" Микола Карпюк. Він — один із перших, хто внаслідок дій ФСБ потрапив за ґрати, однак про нього рідше згадують у ЗМІ та промовах політиків. Навіть за умови уваги всього світу досі нема достеменної певності у передачі українських бранців Надії Савченко, Олега Сенцова та Олександра Кольченка з РФ до України. Які шанси Миколи Карпюка повернутися додому?
Викрадення Карпюка: демонстративно схопити "правосєка"
Нагадаємо коротко історію ув'язнення Миколи Карпюка, аби зрозуміти нюанси справи. 19 травня 2016 року в Грозному (Чечня, РФ) суд присяжних визнав винними члена керівництва Партії "ПС" Миколу Карпюка та Станіслава Клиха у всіх звинуваченнях. Їм інкримінують вбивства російських військових під час російсько-чеченської війни та участь у діяльності бандформування. Йдеться про сфабриковану слідчим комітетом РФ карну справу. Миколу Карпюка викрали російські спецслужби ще у березні 2014 року і запроторили за ґрати. Українським бранцям загрожує від 15 років позбавлення волі до довічного ув'язнення. І якщо Станіслав Клих може розраховувати на менш суворе покарання, то щодо Миколи Карпюка обвинувачення вимагає застосувати максимум, обґрунтовуючи це вигаданим фактом — начебто він очолював "бандформування", віддавав вказівки вбивати російських армійців.
Ситуація дивакувата: вирішили підняти справу 20-тирічної давнини і рухати її проти людей, котрі раніше до їхнього викрадення в Російській Федерації ніколи не були, відповідно і доказової бази у слідства нема — все тримається на заяві свідка Олександра Малофеєва, котрий вже відбуває термін позбавлення волі на 24 роки в РФ, та на вибитих з підсудних шляхом тортур та залякування свідчень проти себе. Довгий час російська сторона не допускала до українських бранців ні консула, ні адвокатів, ні родичів — переховували сліди катування. У своєму останньому слові Карпюк наголошує на застосуванні електричного струму та погроз його родині. Торік Клих заявив, що до нього також було застосовано струм, наносили побої та каліцтво, вводили психотропні препарати. На тілі Карпюка залишилося 19 рубців. Під час судових засідань Клих намагався продемонструвати присутнім сліди тортур. Правоохоронні органи в РФ ці факти не зацікавили. Як і те, що Карпюк попри те, що їздив до Придністров'я, Абхазії та Югославії під час збройних конфліктів, однак в Чечні не був, як і Клих. Про це Микола Карпюк зауважив під час свого останнього слова у суді.
Однак, для суддів та присяжних в Російській Федерації логіки не існує. Та й яка може бути логіка у тих, хто свідомо гне потрібну лінію? Справа настільки абсурдна, що, за свідченнями все того ж Малофеєва, разом із Карпюком в 1994 році в Чечні воював екс-прем'єр-міністр України Арсеній Яценюк — no comments, над цією заявою вже реготав увесь світ. Адвокат Миколи Карпюка Ілля Новиков пояснює купу нестиковок у справі тим, що в ФСБ заздалегідь писали сценарій справи, але очікували, що в їхніх руках опиниться тодішній провідник НРВ "ПС" Дмитро Ярош, але, втрапили на Карпюка, просто вписали його в цю вигадану історію — попри те, що Миколу Карпюка свідок назвав одним з ватажків "бандформування", згадує про нього наостанок, якраз день по викраденню Карпюка, а ось про "участь" у російсько-чеченській війні Арсенія Яценюка та Дмитра Яроша свідок говорив ще за два тижня до цього. Як розповів своєму адвокатові Іллі Новикову сам Карпюк, починаючи з втечі Януковича, "Правому сектору" наполегливо передавали через якогось "особистого друга Путіна, генерал-лейтенанта" запрошення приїхати на переговори з російським президентом в РФ. Себто полювали саме на "правосекторівців", певно, намагаючись витворити картинку для внутрішнього споживача пропаганди, яка б демонструвала, що російська влада приборкає і покарає навіть "страшних правосєків", котрі після цієї історії потьмяніють. Насправді ж картинка виходить інша: Микола Карпюк мужньо і з гідністю тримається в нелюдських умовах, що викликає повагу.
Військовополонений непроголошеної війни
Коли йде мова про передачу Миколи Карпюка українській стороні, у будь-якому випадку йдеться про репатріацію — повернення на Батьківщину з поновленням їх громадянських прав військовополонених та цивільних осіб, які під час війни опинилися за межами своєї країни та перебували тривалий час поза Батьківщиною. Зрозуміло, що брати штурмом СІЗО в Грозному, аби звільнити Миколу Карпюка, — ідея, прийнятна для голлівудських режисерів, однак не для України нинішніх реалій. Наразі повернення Миколи Карпюка має регламентуватися міжнародними документами. Теоретично, якщо 20 лютого 2014 сприймати не просто "початком агресії з боку РФ", а як точку відліку новітньої російсько-української війни, то, виходить, що викрадений російськими спецслужбами Карпюк може вважатися військовополоненим. Статус військовополоненого може бути застосований щодо комбатантів, котрі потрапили до ворогуючої сторони. Загалом, комбатантами вважають осіб, які входять до складу збройних сил країн, які перебувають у стані військового конфлікту, і має право безпосередньо брати участь у військових діях, однак не лише військовослужбовці, й постачальники армії (мовою сучасних подій це б прозвучало як "волонтери", наприклад), військові кореспонденти та бійці добровольчих загонів, включно з особовим складом організованих рухів опору, партизанського руху.
НВР "ПС" цілком відповідає цьому опису, відтак за умов військового стану Микола Карпюк міг би бути визнаний військовополоненим; тоді б його повернення до України регулювалося б Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими 1949 року. Статті з 68-74 цього документу обумовлюють, що важко поранені і важко хворі полонені повинні бути відправлені в свою країну. Наслідки тортур вплинули на здоров'я бранця, однак навряд чи в РФ знайшлися би незалежні медкомісії, котрі б визначили важкість стану адекватно. Стан речей ускладнює те, що Карпюк не просто перебуває в полоні, а ще й арештований. Попри це, статтею 85 Женевської Конвенції прописано, що попри судове переслідування за законодавством країни, яка тримає в полоні військовополоненого, він користується всіма пільгами, які передбачає конвенція. Щоправда, в статті 84 говориться, що за жодних обставин військовополоненого не може судити суд, який не надає необхідних загальновизнаних гарантій незалежності й безсторонності. Російська судова система, як видно зокрема зі справи Карпюка, — абсурдний театр маріонеток, котрий виконує накази владних структур РФ, відтак, відповідно до Женевської конвенції, рішення російського суду не було би правомочним. Звісно, російська сторона на таке б не погодилася.
Однак, у будь-якому випадку можна було би звернутися до розділу Женевської конвенції, який регламентує репатріацію військовополонених; у статті 118 прописано: "Військовополонених звільняють і репатріюють без зволікання після закінчення бойових дій". Позаяк ще з лютого 2015 року Мінські угоди фіксують так зване "перемир'я", відведення озброєння та припинення обстрілів, то цілком можна було би застосовувати цю норму, однак, по-перше, кишенькові "апалчєнци" та російські армійці всіляко сприяють продовженню обстрілів, та й війни офіційно в Україні нема — проводиться антитерористична операція, відтак і шанси застосування Женевської конвенції щодо Миколи Карпюка доволі примарні.
Заручник країни-агресора та країни-терориста
Зрозуміло, що Миколу Карпюка викрали задля реалізації свого плану і спонукання української сторони на певні продиктовані дії чи бездіяльність, вигідні терористам, які і захопили українця як заручника. У такий спосіб не лише створюється сприятлива картинка уявної величі і всемогутності російської влади для внутрішнього споживача, а й надсилається меседж українській владі та народу: не варто пручатися, припиніть опір. Наявність заручників та поводження з ними бере у лещата українську сторону, котра обмежує свої дії. У такому разі звільнення заручника та покарання злочинців, котрі позбавили його волі, регулюється Міжнародною конвенцією про боротьбу із захопленням заручників. Відповідно до цього документу, країна на території якої перебуває гаданий злочинець, бере його під варту, доки це необхідно для того, щоб розпочати кримінальне переслідування чи вжити дій щодо його видачі, і повинна вжити заходів щодо звільнення заручника. Однак, в Конвенції не прописано, як діяти, якщо терористами насправді є не суто виконавці незаконних дій, а влада держави, де відбувається захоплення заручника, яка і керує цим процесом. До того ж, Конвенція не застосовується щодо захоплення заручників, вчиненого під час збройних конфліктів — російську ж інтервенцію навесні 2014 року можна трактувати по-різному, безсумнівним є одне: добровільно Росія Карпюка на виконання будь-якої конвенції не віддасть.
Обмін "всіх на всіх" за Мінськими домовленостями
Одразу ж після винесення обвинувального вердикту колегії присяжних у справі українців Миколи Карпюка та Станіслава Клиха Міністерство закордонних справ висловило рішучий протест проти таких дій і незаконного утримання бранців в РФ. "МЗС України вимагає від російської сторони ще до вироку суду у справі українських політичних в'язнів припинити цей судовий фарс та забезпечити звільнення і безпечне негайне повернення Миколи Карпюка та Станіслава Клиха в Україну", — було сказано в офіційній заяві. Чи не вперше Президент Петро Порошенко сам почав говорити про Карпюка — до цього голова держави лише побіжно згадував про полоненого активіста "Пр····о се····а", відповідаючи на запитання журналістів. Після вердикту присяжних Порошенко доручив Міністерству закордонних справ і Службі безпеки забезпечити звільнення Миколи Карпюка й Станіслава Клиха: "Робив та все робитиму для звільнення Миколи Карпюка і Станіслава Клиха, яких вважаємо українськими політв'язнями у Росії. За Мінськими угодами всі в'язні мають бути звільнені. Дав відповідні доручення МЗС та СБУ", — запевнив президент. Складно сказати, що саме робив президент у цьому напрямку, принаймні широкого публічного обговорення він досі не спонукав.
Як відомо, у текст Мінських угод, котрі були уточнені 15 лютого 2015 року, містить пункт 6: "Забезпечити звільнення і обмін всіх заручників і незаконно утримуваних осіб на основі принципу "всіх на всіх". Порошенко апелює до цієї норми, говорячи про можливість звільнення Савченко, Сенцова, Кольченка, а тепер і Карпюка та Клиха. Але якщо би Росія погодилася видати згаданих бранців відповідно до цього пункту, то на справі визнала би протиправність своїх дій — взяття заручників та незаконність утримування українців у неволі. Складно уявити, що вірна традиціям КДБ владна верхівка Російської Федерації погодилася б на таке каяття. Тому сторони вишукують інші шляхи розв'язання цієї надзвичайно складної колізії. Власне, у справах Савченко, Сенцова і Кольченко наразі йдеться не про виконання Мінських домовленостей і обміну "всіх на всіх", а про виконання Конвенції про передачу засуджених осіб. Таким чином, на справі вже ув'язнені українці та українська сторона на справі повинні визнати слушність вироку і погодитися, що бранці — злочинці. З цієї причини протестувала Надія Савченко, котра згодом після перемовин з представниками української влади все ж погодилася на дії у межах цієї конвенції.
Для можливості видачі Україні ув'язнених вирок має увійти в силу і рішення суду має бути остаточним. Таким чином, вже розпочато спробу повернення за Конвенцією Сенцова, Афанасьєва, Кольченка і Солошенка; наразі все перебуває на стадії документального пінг-понга між Міністерствами юстиції України та РФ. Ніхто не може дати гарантій, адже складно прогнозувати будь-які процеси в абсудистському світі божевільних. Менше з тим, у разі успішного завершення процесу усі згадані політв'язні, зокрема і Микола Карпюк, матимуть права, які захищає ця Конвенція. Зокрема, вона містить статтю 12: "Кожна Сторона може прийняти рішення про помилування, амністію або пом'якшення вироку у відповідності до своєї конституції або інших законів". Отже, після передачі бранців Україні є надія на те, що політв'язням не доведеться сидіти за ґратами.
Захист Миколи Карпюка тим часом намагається маневрувати в межах російського законодавства: вже найближчими днями планують вимагати скасування звинувачення у вбивстві по закінченню терміну давності — минуло понад 15 років. Щодо другої статті — про участь в бандформуванні — такі маневри навряд чи матимуть успіх, хоча зі свідка Малофєєва, який звів наклеп на Карпюка та Клиха, якраз це звинувачення було в підсумку знято. Адвокат Миколи Карпюка Ілля Новиков прокоментував нам, які існують шляхи повернення Карпюка до України:
"Карпюк та Клих точно будуть включені до порядку переговорів, і Порошенко буде домагатися їхнього звільнення, можливо, шляхом обміну. Про решту говорити поки що рано", — пояснив Новиков.


Якщо в країні не діють правові норми, суди є лише нікчемними маріонетками і все залежить лише від бажання однієї людини — Владіміра Путіна, — то говорити про виконання міжнародних конвенцій з особливим оптимізмом не доводиться. На цю особу більш-менш діють лише залякування. Скажімо, після укладання санаційного "списку Савченко" питання передачі в'язнів за Конвенцією про передачу засуджених осіб почало зрушуватися з місця. Безперечно, все непередбачувана, але у будь-якому випадку потрібен наполегливий вплив української держави на світову спільноту, яка б тиснула на РФ, а для цього насамперед потрібно ненастанно нагадувати українській владі про політв'язня Миколу Карпюка і вимагати його обміну чи видачі Україні. Ми не маємо права давати мовчазну згоду на гноблення своїх побратимів; найменше, що ми можемо зробити для них, — ненастанно порушувати це питання і вимагати дій.