Свято-мутант і псевдоветерани: як і навіщо з’явився культ "дєдопобєди"

Свято-мутант і псевдоветерани: як і навіщо з’явився культ "дєдопобєди"
Адаптуванням і перекрученням історії під власні потреби займалося чимало правителів, однак совєтські вожді не просто часто цим грішили - вони цим жили. Зокрема, з'явилося таке собі свято-мутант — "день побєди". Святкування "Дня побєди" (так, саме "побєди", позаяк у адептів культу цієї історичної події це слово прописано кодом російської пропаганди, а вона не послуговується словом "перемога", відтак і вживається серед адептів саме концепт "побєда") поступово набувало монстроподібної форми і гігантських роздутих масштабів. Концепт "дєнь побєди" став своєрідними дріжджами для владної верхівки спочатку СРСР, а тоді — РФ. Шамани у первісних общинах забезпечували легітимність своєї влади над рештою племені фактом нібито спорідненості з потойбічними надприродними істотами. Більшовики ж виокремлювалися у таку-собі касту деспотів за допомогою зведення культу Жовтневої революції і культивування Леніна. Коли на складі історії закінчилися більшовики-революціонери, пересічним совєтським ватажкам довелося поламати голову над тим, як же забезпечити собі таку ж унікальну легітимність в очах маси. Так і визрів культ "Дня побєди" та "Вєлікой Отєчєствєнной Войни". Ця масштабна PR-акція — розроблення культу "Побєди" та ветеранів — стартувала за правління Леоніда Брежнєва. Як такий-собі поціновувач гіперболізації заслуг аж до абсурду (згадаймо густо усіяні різноманітними нагородами лацкани піджаків цього генсека), Брежнєву закортілось масштабної "дєдопобєди": у війні він все ж якось та й брав участь, тож підґрунтя легітимізації своєї деспотії такий концепт підходив. Леонід Ілліч любив вбиратися в маршальський мундир і керувати військовим парадом 9 травня — видовищно, тішить самолюбство, та ще й призвичаює масу до сприйняття його особи як спорідненої з тими ж надприродними істотами.
Подумайте лишень: минуло аж 20 років, поки механізм "вєлікой побєди" виготовлявся і потім був запущений. Дивно, хіба ні? Якщо вже "я помню, я горжусь", то чому ж не пишалися одразу, коли набагато більше справжніх ветеранів були живими, коли в пам'яті були ще свіжі спогади про всі ті битви? Саме через останнє: надто багато фронтовики пам'ятали — і про не надто дбайливе ставлення до них совєтського командування, і про побачене в Європі, і про хороводи агентури довкола учасників бойових дій та їхніх родин, переслідування, арешти, заслання. Надто молодими, сильними, навченими військовій справі і небезпечними на той час були ті, хто повернувся з фронту, а їхні спогади не грали на руку компартії. Отже, 20 років після капітуляції Німеччини та союзників в СРСР парадів не проводили — ні на першу річницю, ні на десяту. А ось коли вже ряди фронтовиків пересіяли, настав сприятливий час для зміни сприйняття реальності, з чого верхівці залишалося спокійно вичавлювати дивіденди.
В путінській Росії культ "дєдопобєди" загалом нечувано мутував. Російській верхівці потрібно було знайти цемент, що скріплював би масу, яка задоволено визнавала легітимність і високий авторитет можновладців. Зацикленість виключно на "побєді" вкупі з так званими "георгіївськими стрічками", гаслами "я помню, я горжусь", "спасібо дєду за побєду", рекордним лицемірством з'явився разом із приходом до влади в РФ Владіміра Путіна. Доходить до дикого абсурду. Во ім'я "побєди" пропонується:






Все б нічого, але цей вірус "побєди" з початку 2000-них років за допомогою прокремлівських ЗМІ та організацій накинули і певній частині українців, котрі здебільшого через комплекс меншовартості піддалися на ментальну асиміляцію, а тоді - зомбування російською пропагандою. Відтак культ "побєди" почасти став і нашою проблемою. Проросійські сили всіляко маніпулюють своїм електоратом, граючи на затертих стереотипах. Проте максимум, на що здатні політики, котрі послуговуються цим культом, — привезти ветеранів автобусом на місце імпровізованого "фронтового привалу" і раз на рік запропонувати їм випити "фронтові сто грамів". Таким чином ветерани виконують роль драбинки, котрою можновладці підіймають вгору симпатію і підтримку маси.
Та й не лише політики пишаються "побєдою" лише на словах — адепти культу здебільшого здатні також лише на позірні дії, як то флешмоби на кшталт "Отожмись за победу". Позаяк це не є щирою вдячністю, не є зв'язком поколінь, а просто результат програмування зомбі, то і душевних порухів катма. Принаймні придбати смаколиків і привітати ветерана — то вже надзавдання, яке не входить в програму розпивання алкогольних напоїв з нагоди "дня побєди", смаження шашликів та обв'язування всього, зокрема сідниць, "георгіївськими стрічками", котрі для України є символом інтервенції РФ.
Зовсім іншу модель поведінки продемонструвала українська громада Одеси: соцмережі облетіла фотографія ветерана Другої світової війни, котрий тримав прапор України і йшов Соборною площею, тримаючись за конструкцію для полегшення пересування — за місяць патріоти зібрали гроші і придбали йому візочок з електрокеруванням на знак справжньої поваги.


Такого не роблять адепти "побєди" — вони лише поширюють совєтські листівки і випивають за "побєду". Зібрати гроші, які плануються на "маївку", алкоголь і шашлики, і придбати ветеранам ліки — це з якоїсь паралельної реальності, на це адепти культу "побєди" не здатні. Все, як і колись: хліба і видовищ! Адептам "побєди" важливо відчувати себе причетними до "вєлікой побєди", побенкетувати і потішити черево, відвідати безкоштовний концерт і подивитися салюти. О, який ґвалт здійняли совково налаштовані мешканці деяких міст України, коли дізналися, що ні 8-го, ні 9-го травня цьогоріч не заплановано шоу феєрверків. "Нє будєт салютов! У вєтєранов укралі празднік!", — галасували адепти культу "побєди". Дивно, потрібно було би навпаки — домагатися, аби гроші, які мерія постійно спрямовує на дим (запуск салютів), виплатили ветеранам. Лишень Новий рік в Одесі святкували феєрверками, вартістю в понад 130 тисяч гривень. Але ніхто з ватників не влаштовував облогу муніципалітету, аби переконати чиновників, що краще гроші віддати ветеранам — всім їм хотілося забавок. Так само і з салютами на 9 травня.
Загалом, в Україні зосталося в живих не так вже й багато ветеранів Другої світової війни. Востаннє на фронт у складі Радянської армії призивали юнаків 1927 року народження. З огляду на це, наймолодшому фронтовику має бути 89 років. Але аж ніяк не всі ветерани, присутні на різноманітних святкових та урочистих заходах виглядають на такий вельми поважний вік. Відомі випадки, коли медалі та ордени купуються, дістаються десь і чіпляються особами значно молодшими. На їх лацканах можна побачити строкатий вінегрет із незрозумілого поєднання нагород. Інколи таких незрозумілих осіб запрошують політики. Скажімо, цьогоріч "Морская партія" екс-"регіонала" Сергія Ківалова влаштувала футбольний матч на честь "дня побєди", на котрий запросила нібито ветеранів. Аж двох. Один з них, на диво, вбраний цивільно і без жодних нагород (навіть з нагоди чергового ювілею "побєди"), доволі по-молодечому підбіг до м'яча і бадьоро копнув його ногою. В цю мить пригадуємо образ того ветерана, котрому одеські патріоти купували електровізочок.




Хто цей ветеран-спортсмен, який десь надибав молодильні яблука, ТВ-рупор Ківалова, котрий радісно сповістив світ про матч "побєди", скромно замовчує. Зате ідентифікували іншого — медаленосця. Голос за кадром називає дідусів ветеранами (Ветеранами чого? Можливо, партії Ківалова?), в титрах підписали: Віктор Худяков, газета "Ветеран".


Якщо ж пошукати в мережі інформацію про нього, з'ясовується, що він 1937-го року народження. Себто на момент "дня побєди" йому мало бути років вісім. А тепер звернімо увагу на його уцяцьковані "ветеранські" груди.






Медаль "Захиснику Вітчизни", медаль "В ознаменование 100-летия со дня рождения В.И.Ленина", нагрудний знак "Гвардія", який започаткували 1942 року, а з 1961 року його отримували всі в Збройних Силах, значок НСЖУ (газета "Ветеран", пам'ятаємо), знак про здобуття вищої освіти в СРСР, а також ювілейна медаль "50 років перемоги в ВВВ". Дивовижний набір, чи не так? Але де справжні ветерани на цьому урочистому спортивному святі від партії Ківалова? Та чи й потрібні вони організаторам насправді? Звісно, ні. Головне — апелювати до емоційної сфери, дати стимул, аби отримати реакцію — суто робота на рівні рефлексів. Як і більшість пропаганди, культ "побєди" побудований на зачіпанні емоцій. Тому коли вже у "собаки Павлова" складається рефлексивне поклоніння культу ветеранів та "побєди", то можна вдаватися до маніпуляцій та апелювання до емоцій: ветеранів вшанували — то роблять хороші люди, а ось погані люди не поважають ветеранів/побили ветеранів/розстріляли ветеранів. Так, так — розстріляли. Після 2 травня 2014 року місцевий кремлівський пропагандист Єгор Кваснюк на російському телеканалі емоційно розповідав, як націоналісти того дня розстрілювали ветеранів, які вийшли на балкон подивитися, що коїться.
У просторі, де діє культ "побєди", ветерани не потрібні — потрібні лише емоції, якими можна маніпулювати. Ветерани для розробників культу — лише складова, яка наповнює фрейм "вєлікой побєди". Без заданих характеристик концепт не розпізнається, тому ветерани потрібні для наочності. Не більше того. Відтак можна пропонувати адептам культу і ряджених несправжніх ветеранів. Шанувальники цих "танців на кістках" не висловлюють власних думок — вони послуговуються тією картинкою, яку їм люб'язно надали. З легкої руки Брежнєва розпочався рух спіраллю у гонитві за позірною легітимністю своєї влади в очах маси — саме така підноготна цього "свята". Адепти "побєди" виступають у ролі такого-собі транспорту для можновладців у цьому рухові. А ветерани, як ми вже сказали, — драбинка для зросту в політичній кар'єрі. Люди, котрі мають звичку самостійно міркувати, шукати інформацію, аналізувати її і робити висновки, мають імунітет до "дєдопобєди". Напруження розумових звивин — протиотрута для цього культу-мутанта із запрограмованими сенсами, абсурдними та крикливо девальвованими, одягнутими в дешевий пафос і брехню.