Мы в соцсетях. Подпишись!

Ідеолог Національної революції. До перевидання книги Дмитра Яроша

Ідеолог Національної революції. До перевидання книги Дмитра Яроша
Центр Донцова готує до перевидання книжку Провідника Дмитра Яроша "Нація і революція", перше видання якої побачило світ у 2012 році. Пропонуємо увазі читачів передмову професора Петра Іванишина до цього перевидання.
Імʼя Дмитра Яроша від 2014 року стало знаковим та відомим не лише для українського націоналістичного руху, а й для цілого світу. Парадоксальним чином цьому посприяли також пропагандивні засоби масової інформації російських окупантів, котрі саме Провідника зробили головним уособленням спершу антивладного протесту, а згодом — і всієї національно-визвольної війни.
Перевидаючи сьогодні книжку Д.Яроша "Нація і революція" (Львів, 2012), котра складається із семи різновеликих праць, написаних упродовж 2009-2012 років, варто наголосити на промовистій актуальності його ідей та політичної персоналії для успішного розвитку нації. Це тим більше актуально в час жорстокої російсько-української війни, котра розпочалася анексією Криму і триває дотепер на частково окупованому Донбасі.
Автор репрезентованої праці майже тридцять років (від кінця 1980-х рр.) активно займається громадською роботою та політичною боротьбою, долаючи владні переслідування, арешти, обшуки, матеріальні проблеми, труднощі воєнного побуту, важке поранення, обпльовування з боку явних (як москвофіли) та прихованих ворогів українства — космополітів-ліберастів, різномастих сатаністів і "патріотів-іскаріотів" (П.Скунць), подекуди — несправедливу критику та нерозуміння з боку ідейно дезорієнтованої громади. На цьому тернистому шляхові національно-визвольної боротьби він, не зважаючи на молодий вік, досяг визначних успіхів, перетворившись на живу легенду українського опору.
По-перше, Д.Ярош від початку 1990-х виступив (разом із Провідником В.Іванишиним) співтворцем та лідером молодіжної націоналістичної організації "Тризуб" ім. С.Бандери. Особливо значущою стала розбудова ним цієї революційної бандерівської організації на землях Східної України. І це в час, коли фальшиві лідери націонал-демократів істерично запевняли галичан, що, мовляв, "Схід націоналізму не сприйме". Ярош довів, що це неправда.
По-друге, Д.Ярош став незаперечним лідером революційного крила Зимового Майдану 2013-14 рр. Без Д.Яроша, без створеного ним обʼєднання революційно налаштованих громадян "ПС", без активного, безкомпромісного протистояння із "беркутівцями" та внутрішніми військами, — масовий протест ніколи б не закінчився перемогою над режимом Януковича. І не його вина, що владу в постмайданній Україні захопили ті псевдоопозиціонери, котрих народ на Майдані освистував та висміював.
По-третє, Д.Ярош став організатором та Провідником перспективної націоналістичної організації всеукраїнського масштабу — Військово-політичного руху "ПС". У межах цієї багаторівневої структури він проявив себе і як блискучий військовий командир (в межах героїчної мілітарної структури — Добровольчого українського корпусу "ПС"), і як відповідальний політик-державник, народний депутат України (в межах політичної партії "ПС", створеної у березні 2014 р.), і як авторитетний громадський діяч (в межах громадської організації "ПС").
Однак у цій студії шановний читач має можливість осягнути ще одну важливу іпостась друга Дмитра — ідеологічну. Йдеться про творчу сферу, в котрій він постає не лише воїном, революціонером, політиком, а й кимось іншим: блискучим оратором, полемістом, публіцистом, політологом та, найважливіше, ідеологом українського націоналізму. Так він продовжує справу видатних класиків націоналістичної думки: Т.Шевченка, М.Міхновського, Д.Донцова, С.Бандери, В.Іванишина та ін. Не випадково чимало явних та прихованих цитат із творів названих авторів можна віднайти в усіх працях, що утворюють "Націю і революцію". Найбільш відчутним є вплив Василя Іванишина (1944-2007), котрий став парадигмальним автором-наставником для цілого покоління постімперських націоналістів, окресливши специфіку національно-визвольної боротьби в умовах неоколоніальної "ночі державності" (Л.Костенко) й запропонувавши наукове окреслення націоналістичного способу мислення та інтерпретації — національно-екзистенціальну методологію. Закономірно, що свою першу масштабну ідеологічну працю 2009-го року "Українська революція: ХХІ століття", Д.Ярош присвячує саме В.Іванишину, стисло окреслюючи значущість цієї постаті: "Провіднику, вчителю, побратиму Василю Іванишину присвячую".
Однак в межах потужної націоналістичної традиції та численних авторитетів голос автора не губиться. Д.Ярош виявляє специфіку та оригінальність власного ідеологічного мислення. Вона полягає в акцентуванні на ключових проблемах бездержавності та витворенні режиму внутрішньої окупації в період Незалежності й окресленні єдино можливого способу їх вирішення — національної революції в умовах номінально української, а насправді неоколоніально-космополітичної "держави Україна". І в своїх домайданних роботах Д.Ярош детально розвиває різні аспекти теорії та практики здійснення національної революції як природного права кожного вільного народу на повстання проти тиранів та узурпаторів, проти режиму внутрішнього поневолення.
Так що таке національна революція в інтерпретації Д.Яроша?
У роботі "Марш на Київ" (2011) автор дає чітку відповідь: "Режим внутрішньої окупації апріорі неможливо подолати еволюційними методами, бо авторитарна за своєю суттю система Януковича не дозволяє, використовуючи закони держави Україна та легітимні механізми зміни влади, привести до керма держави людей, які б не були частинкою згаданої системи.
Порочне коло регулярної зради національних інтересів та державної корупції можна розірвати тільки за допомогою революційних механізмів кардинальної зміни антинаціональної системи влади, якісного переформатування антинародних структур влади та тотальної люстрації людей влади".
На жаль, проведені президентські та парламентські вибори 2014 року довели правоту Д.Яроша і щодо теперішньої ситуації. Оскільки після повалення режиму Януковича не було повалено злочинну систему антинаціональної, олігархічної, корумпованої влади, новими "народними улюбленцями" не було запропоновано ідеологію національного державотворення.
У статті "Окови неправди розірвати…" (2011) Провідник пропонує детально виписану методику революції, через масові народні протести — Майдани — по всій Україні. При цьому він як відповідальний політик-націоналіст наголошує на потребі мінімізації, шляхом переходу на бік народу силовиків, можливості кровопролиття, оскільки внутрішньою боротьбою українців можуть відразу ж скористатися зовнішні агресори: "…ми всі чудово розуміємо, що перша ж крапля крові може накликати на Україну цілі зграї геополітичних вампірів як із імперської Москви, так і з "демократичного" Заходу. "Миротворців" знайдеться чимало!". На жаль, агресивно-провокаційна позиція влади та немічно-холуйська постава "опозиції" на Майдані, котра раз у раз втрачала шанси мирного масового тиску на владу, призвели до кровопролиття, чим і скористалася імперська Росія. Свій глобалістичний інтерес намагаються реалізувати й країни Заходу.
Водночас Д.Ярош чітко окреслює створення національної держави, створення нової проукраїнської системи влади як основну мету національної революції: "…потрібно наголосити на тому, що найголовніше у цих процесах є усвідомлення творцями Революції своєї місії не тільки задля заміни правлячої верхівки, а й для ліквідації системи антинаціональної влади, яка кожного разу ставить українців у становище безправних рабів, а невеличку кліку олігархічних сімей (в основному чужинців або манкуртів) робить повноправними господарями на українській землі, які казково збагачуючись, експлуатують все, що тільки можна експлуатувати.
Космополітично-нічийна "держава Україна" має бути перетворена на національну державу українського народу з повноцінною системою національного народовладдя — УССД" ("Окови неправди розірвати…"). Новітні власть імущі в Україні цього не зробили, не роблять і в принципі не спроможні зробити. Бо вони — не націоналісти, а якраз представники тих "олігархічних сімей", що звикли бити поклони російським чи західним панам і, всупереч вимогам історії та здорового глузду, будувати замість "української України" Україну "євразійську" або "європейську", Україну без українців.
Однак у запропонованій книжці вражає не лише конструктивність, глибина та чистота політичного мислення, а й його дивінаторність, пророчість. (До речі, це ще одна ознака саме націоналістичних праць: вони завжди випереджають свій час.) Ось лише кілька спостережень автора у праці 2009-го року "Українська революція: ХХІ століття", в час начебто ще незагрозливий, в час панування "помаранчевих" демократів-космополітів з-під булави "месії" Ющенка, котрі чітко показують тяглість антинаціональної владної традиції, її некоколоніальний характер і показують, що саме вона обовʼязково стане (!) основною причиною як народних повстань, так і новітньої чужоземної окупації за невтручання так званих "західних партнерів": "…українці не здобули своєї національної державності. Натомість прийшла окупація внутрішня, що продовжила нищення нашої нації та активну протидію устремлінням народу бути господарем своєї долі на своїй землі. Та й Москва, оговтавшись від поразки у 90-их роках минулого століття, перейшла у відчайдушний контрнаст, намагаючись відвоювати втрачені позиції та повернути собі колишнє панування на українській землі. (…) Все залежить від того, чи виграє нинішнє покоління українців Війну за майбутнє Нації.
Отже, війна триває… (…) …ми, українці, кожного дня і кожної миті йдемо у бій, часто непомітний сторонньому оку, але від того не менш реальний. Не зробимо правильного висновку — понесемо непоправні втрати та передамо наступним поколінням естафету поразок. Зрозуміємо це — зможемо мобілізуватися і дати гідну відсіч різноманітним агресорам".
"Не менш важливою справою для існуючого антинаціонального режиму є повна пацифікація українців: демілітаризація свідомості; руйнування Збройних сил держави; ліквідація дієвих спецслужб; остаточне перетворення молоді на космополітичних покидьків, нездатних захистити ні себе, ні свою сімʼю, ні свій рід, ні свою державу, ні націю".
"Відсутність будь-якої військової підтримки з боку США, НАТО, Євросоюзу. Ці "союзники" готові здати Україну, як неодноразово вже її задавали раніше".
"Війна з Росією може початися у будь-який момент! Готуймося до цього…".
Після прочитання книжки у вдумливого читача, сподіваюсь, виникне не одне, щоправда, риторичне питання. А хто ще із сучасних політичних лідерів, окрім Яроша, має чітку візію розвитку української держави не як неоколонії Росії чи Заходу, а як самостійної політичної структури, самодостатньої шевченківської "хати"? Хто має чітку, випробувану часом ідеологію національного державотворення? Хто здатен зламати хребет режимові внутрішньої окупації? Хто здатен виграти війну із путінською Росією? Хто не дискредитував себе грабежем державних ресурсів? Хто може очолити революційну боротьбу українського народу за свої права, свою свободу, свою державність?
Якщо ми справді хочемо миру і процвітання, то нам потрібна українська національна держава. Якщо ми хочемо української національної держави, то нам потрібно здійснити національну революцію. Якщо ми хочемо здійснити національну революцію, то нам потрібна ідеологія українського націоналізму і національний лідер — Дмитро Ярош.
З цим — переможемо!